ATENEY - RUSSIAN INTERNATIONAL EDITION
Tulaev.ru

Атеней

Родовед

Евгения

English

Español

Deutsch

Polski

Français

Беларусь

България

Россия

Србия

Україна

Slovenija

India
LINKS
CONTACT
ARCHIVES
FORUM
Rambler's Top100

ПОСТХРИСТИЯНСЬКА МОДЕЛЬ АНТИГЛОБАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ
ТА ВІДРОДЖЕННЯ РІДНОЇ ВІРИ СЛОВ’ЯН

Щоб усі слов`яни стали добрими братами
і синами Сонця-Правди, і єретиками...
Тарас Шевченко
 
Всеслов’янство завжди було, є і буде простим
історичним і етнографічним фактором.
Микола Аксаков

   На початку ІІІ тисячоліття з усією ясністю проявилася необхідність зміни філософських, ідеологічних, аксіологічних, етичних, екологічних та інших парадигм, що побутували впродовж християнської доби. Епоха, яка слідує за деградованою християнською добою, поки що може бути названа постхристиянською. Нова доба має виробити й нові моделі антиглобальної екологічної стратегії життя, що має стати філософією етнічного порятунку. Мають бути змінені також і методологічні та понятійно-термінологічні детермінанти в науці та суспільстві.

   Почати слід з усвідомлення, що глобальною «наукою» повністю ігнорується той факт, що історія людства є, насамперед історією етносів. Національна філософія слов’ян уже не раз заперечувала інтернаціональну методологію, засновану на пріоритеті «загальнолюдських цінностей», однак не була почута. До збереження національних цінностей закликали: П.Й.Шафарик, Ф. Палацький, Ян Коллар, Г.Сковорода, В.Шаян, Ян Стахнюк та інші пробудники слов’ян.

   Ідея відродження та єднання слов`янства з’являється щоразу в тих історичних умовах, коли виникає реальна загроза існуванню наших народів. Ще древні Волхви закликали слов’ян до єднання. На новому етапі історії ця ідея виникла навіть не в Чехії, і не в Росії, а в Україні. Це було „Товариство об`єднаних слов`ян” (1820–30 рр.), а за ним виникло і „Украйно-слов`янське товариство” (саме так жандарми називали в своїх звітах Кирило-Мефодіївське братство, учасником і натхненником якого був поет Тарас Шевченко). У 1848 році відбувся Перший Всеслов’янський з’їзд у Празі (в Чехії). Нам не слід забувати, що цей з`їзд слов`ян у своєму маніфесті проголосив вимогу національної рівності наших народів та закликав до єднання по праву кровної спорідненості. На жаль, радянський імперіалізм дискредитував слов`янську ідею так, що сьогодні всяка згадка про слов`ян викликає в певних патріотичних колах гірку іронію і навіть звинувачення у зраді національних інтересів. Тому слід застерегти наших російських колег від такого безвідповідального трактування слов’янської ідеї, в якій явно простежується російський імперський месіанізм.

   Український філософ Іван Франко, зазначив, що таке маніпулювання ідеями нагадує «фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів» [1. 284].
 

Методологія вивчення і відродження слов’янства.

   Вже кільканадцять століть людство є жертвою тотальних ідеологій та поширюваних ними стереотипів мислення, серед яких: сліпа віра у всезагальну рівність (егалітаризм), демократію (для зовнішнього вжитку), всесвітнє братерство народів (ксенофілія), єдиний трансцендентний бог (світові релігії, що прагнуть до злиття в єдину всеземну релігію), наївна віра в «релігію любові» (християнський гуманізм), пріоритет прав людини перед правом нації на існування та ін. Ці стереотипи породжують відповідні їм ідеологеми і методології формування політичної та громадської думки, які нам, слов’янам-рідновірам постійно доводиться спростовувати.

   Альтернативний методологічний підхід до проблем збереження етнічної різноманітності людства, і зокрема слов’ян, полягає у виробленні національних імперативів як базових аксіологічних принципів. Вперше термін імператив (від лат. imperativus – владний) впровадив німецький філософ Іммануїл Кант, як етичну формулу особистісної категоричної дії, спрямованої на захист, відтворення та розвиток своєї нації, тобто її природне самозбереження.

   В основі поділу світоглядно-антагоністичних підходів до вирішення сучасних проблем люства лежить споконвічна дихотомія космосу й хаосу, якою б спрощеною не видавалась ця модель сучасним мислителям [2]:

Хаос - Космос
Ліве - Праве
Глобальне (всесвітнє) - Локальне (місцеве)
Інтернаціональне - Національне
Матеріальне - Ідеальне
Бог трансцендентний - Бог іманентний
Світова громадянська релігія - Етнічна, національна релігія

   Перелік полярних парадигм можна продовжувати до безкінечності. Філософський закон єдності й боротьби протилежностей покищо ніхто не відміняв. Однак, у глобальному світі найчастіше віддається пріоритет «лівобічним цінностям» і фундаментальним засадам хаосу. Все, що глобалістам здається загрозливим для їхнього існування й збагачення, вони одразу оголошують «маргінальним», не вартим уваги, або просто шкідливим для «прогресивного людства».

   Однак, кожен рідновір-слов'янин мусить знати: кінець будь-якого циклу закономірно тяжіє до хаосу. Наприклад, мультирасове суспільство, нав’язливо пропаговане американськими глобалістами, ідеально вписується в лівобічну схему хаосу: «хаотичний світ змішаних народів», витворений внаслідок конвергенції (пристосування до однакових умов існування). Така модель можлива в тому випадку, якщо кожне громадянське (а не національне!) суспільство становитиме собою конгломерат з різних етносів. Тоді стирається етнонаціональна межа між американським і будь-яким іншим суспільством, кожне з яких стане мультирасовим! Отже всі суспільства, за мрією глобалістів, перетворяться на хаотичну суміш безнаціональних «біороботів».

   Тому ідеалом і найвищою аксіологічною вартістю слов’янських народів має стати втілення в життя правобічної моделі суспільства, як «різнорідного світу однорідних етносів», у якому культивуються пріоритети рідного світорозуміння та ідеали іманентного богошанування. Такий підхід до будь-якої справи має спрямовуватися в русло поступового впорядкування етнічних раритетів у струнку й змістовну систему, що тяжіє до етнічного космосу.
 

Релігійний фактор: історичність чи міфологічність?

   Не останню роль у глобальному міксері рас і народів відіграють світові інтернаціональні релігії, в яких усереднюється як сама особистість, так і все суспільство, нівелюються їхні самобутні витокові цінності та мораль.

   Світові релігії зробили об’єктом обожнення людину (історичну особу, пророка, “сина Божого”) замість Бога-природи, якого шанували наші предки. Таким чином, історичність релігії (житія пророків і святих) доцільно розглядати як лівобічну матрицю, на противагу правій міфологічній релігії, яка давала не просто знання окремих фактів історії, а відкривала закономірності життя природи і Всесвіту. В етнічних природних релігіях духовними орієнтирами завжди виступали животворні сили Природи, які є іманентними – розлитими в усьому живому. Людина вважала себе сином Бога, який вільно спілкується зі своїм космічним праотцем, власне Природою. Світові релігії винесли бога за межі природи, зробили його трансцендентним, недоступним пугалом для людини, перетвореної на «раба божого». У язичницьких релігіях Бог (Боги) іманентні – розлиті в усій природі, в усіх її явищах і сутностях, бо не існує нічого, що було б неприродним. Інша справа, що ми можемо не бачити чи не знати про якісь явища, однак це не означає, що вони надприродні (трансцендентні).

   В цілому, визнаючи екологічну ідею складовою словянської національної ідеї [3. 465], теоретики цієї галузі мають дуже обмежену обізнаність як з християнським (по суті, споживацьким) ставленням до навколишнього світу, так і з язичницькими нормами взаємодії людини з обожнюваною природою (симбіозом).

   Зв’язок людини з Батьківщиною (рідною землею і її природою) має містичний, ірраціональний характер. Цей природний феномен не може бути витіснений ніякими матеріалістичними щепленнями, доки етнос зберігає свою гомогенність. Ідеали збереження рідної природи співвідносяться з ідеалами етнорелігійного відродження – священного ставлення до Землі-Матері та Батька-Неба (Всесвіту). Саме язичницьке обожнення рідної землі, починаючи з особистісного рівня і до загальносуспільного (державного), може стати гарантом етнічної безпеки, під яким слід розуміти якісно відмінне ставлення до природних багатств, включаючи й раціональне природокористування, і природовідтворюючі технології.
 

Верифікація християнства як нагальна необхідність

   Верифікацією (лат. verificatia — підтвердження; від verus — істинний) називають логіко-методологічну процедуру встановлення істинності тієї чи іншої доктрини на основі її відповідності емпіричним даним або теоретичним положенням. У відношенні до релігії верифікація полягає в апробації її догматів, які розуміються як найкращий спосіб покращення якості людини. Якщо релігійні доктрини засновані на хибних засадах (заповідях, судженнях, неправильних поняттях, постулатах), то вони є псевдорелігією. Християнство, апробоване протягом двох тисячоліть, засвідчує невідповідність його догматів принципам природного життя людини і суспільства.

   Вже мислителі кінця ХІХ – ХХ ст. вказували на необхідність верифікації християнства. Український філософ Григорій Сковорода зробив це ще століттям раніше: «Правильне слово, що цар і суддя ізраїльський, а християнський Бог є Біблія. Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на християнський рід незліченні й жахливі навів забобонів паводки. Із забобонів народилися нісенітниці, секти, суперечки, ворожнечі міжусобні й дивні, рукопашні й словесні війни, дитячі страхи тощо…Немає більш жовчного й твердішого марновірства» [4. 9].

   Чи є національний імператив у християнстві? Є, але не слов’янський, а єврейський. Чи приходив Ісус до слов’ян? Усі євангелії свідчать, що він проповідував тільки в Ізраїлі, ходячи по синагогах: «Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого» [Матвія: 15:24]. Щоправда, відносно віддалених у часі племен предків слов’ян (гетитів), Біблія має цілком конкретні накази. Чеський вчений Бедрих Грозний на початку ХХ ст.. встановив, що племена гетитів проживали на територіях Слов’янщини, вони мали свою державу і навіть воювали з єгиптянами. Як писав професор В.Шаян: «Назву “гетити” стрічаємо в Біблії серед списку народів, що їх треба цілковито знищити так, щоб навіть їхнє ім’я не залишилося в історії» [5. 3].

   Яка ж головна заповідь Ісуса? «Ісус відповів: «Перша: Слухай, Ізраїлю, наш господь бог – Бог єдиний!» [Матвія: 12:29]. Нав’язавши всьому світові «свого бога єдиного», юдаїзм виконує свій власний національний імператив. Ніякими алегоріями, ніякими «символами», чи «фігурами» (Г. Сковорода) не можна прикрити відверто нацистської ідеології Біблії та її людиноненависницьких наказів супроти інших неюдейських народів.

   Леся Українка писала: «наступить той бог єдиний нам усім на шию, мов східний деспот» («Руфін і Прісцила»). Про це писали відомі філософи: І.Кант, Є. Дюрінг, Е.Ренан, Ф.Ніцше та багато інших. Зокрема, Л. Фейербах у своїй праці «Сутність християнства» (1841 р.) писав: «Іудейство є світовим християнством, а християнство є світовим іудейством». Про успішність впровадження в життя такого національного імперативу свідчить уся історія Ізраїлю, який майже з нуля відродив і свою державу, і свою мову, що стало можливим тільки завдяки власній етнічній релігії (юдаїзму), що зберігала окремих представників етносу в розсіянні серед інших народів цілі тисячоліття як єдиний етнорелігійний організм.

   Експансія глобальних «цінностей», що грунтуються на догматах світових релігій на всіх континентах Землі, очевидно, досягла критичної межі. Мета так званих “загальнолюдських” релігійних доктрин стає все очевиднішою завдяки доступності інформації про неї.

   Однак, християнізована людина робиться «сліпою й глухою», закритою до розуміння цілком очевидних речей: християнство – релігія для рабів. Апогей християнської епідемії досяг критичної межі – це не тільки зрощення церкви з державою (всупереч Конституціям європейських держав, в т.ч. й Конституції України, ст. 35), а й впровадження дисципліни християнська етика в навчальний процес загальноосвітніх шкіл та вищих навчальних закладів. Примусова християнізація населення, крайній прояв релігійних почуттів, нав’язування певних релігійних доктрин – це все ознаки релігійної епідемії та релігійного фанатизму.

   Тому й досі наукова верифікація християнства на міжнародному та державному рівнях залишається табуйованою темою. Однак, без такої верифікації християнства відродження власної релігійної системи слов’ян видається неможливим.
 

Етнічна релігія слов’ян: право на існування

   Чи мають право сьогодні слов’яни мати свою власну рідну релігію на своїй рідній землі, яка б становила собою автохтонну духовну систему рідних цінностей (аксіології) та була носієм національного слов’янського імперативу?

   Ми знаємо, що християнізоване суспільство і наші держави, що стрімкими темпами зрощуються з панівною церквою нині піддають остракізму власну націотворчу ідеологію, складовою якої є й рідна духовна система наших Пращурів. Цей парадокс також засвідчує успішність глобальних програм зомбування засобами світової релігії.

   Нині відродження етнічних релігій – найбільш радикальна новаторська спроба узгодити життя етнічних спільнот з їхніми природженими (автохтонними) духовними системами. Етнорелігійний ренесанс – один з небагатьох духовно-культурних рухів нашого сьогодення, який може стати альтернативою глобалістичному релігійному засиллю іноземних місій і церков, нівелюючих національну різноманітність людства. Урядам усіх держав було б доцільно підтримати цю покищо стихійну ініціативу власних народів, однак переважна більшість їх продовжує йти на поводу глобальних маніпуляторів.

   Концепція релігійного етніцизму, що нині відома лише вузькому колу фахівців-релігієзнавців, викликана прагненням протистояти глобальному біблійному супернаціоналізму. За останнє десятиліття в Україні сформувався новий напрямок досліджень, спрямований на вивчення етнології релігії. Етнорелігійний ренесанс викликав до життя і нові форми й методи його вивчення.

   У слов’янському світі ідеї відродження рідної віри підтримуються невеликими центрами ентузіастів-патріотів, які переважно роблять це стихійно, без належних знань і тому часто ці животворні національні ідеї підмінюються фальсифікаціями і псевдовченнями, що зводить нанівець колосальні затрати національної енергії їхніх лідерів та творчих особистостей.

   Тому має бути створена наша власна національно-екзистенціальна методологія, яка дозволяє розглядати етнічні феномени з точки зору слов’янського імперативу, як феноменальне прагнення етніків до порятунку своїх етносів засобами власної етнічної культури та релігії, захисту її від глобальних універсалістських доктрин, спрямованих на асиміляцію і депопуляцію всіх народів Землі. Така методологія має бути спрямована на культивування національного способу мислення й діяльності.

   Уся інформація про слов’янство має бути об’єднана в цілісну герменевтичну систему за принципом фактичної кумуляції – нагромадження відомостей для носіїв словянського генотипу з метою формування в них слов’янської суперетнічної самосвідомості, почуття кровної спорідненості.

   Оскільки всякий науковий пошук і становлення нового погляду на явища життя завжди супроводжуються деградацією віджилих форм і парадигм, то нас не повинно лякати руйнування віджилого, та ще й чужорідного взірця, бо завжди ми маємо чим його замінити. Відторгнення старих уявлень завжди супроводжується створенням зародків нового світогляду, які визрівають довгий час приховано.
 

Висновки:

   Теоретичні розробки давніх і сучасних мислителів отримують нове осмислення. Отже, увесь понятійно-термінологічний та методологічний апарат антиглобальної філософії має бути переосмислений і спрямований на вироблення власної екзистенційної філософії самозбереження ентічної різноманітності людства.

   На основі постхристиянської моделі національно-екзистенційної методології належить розробити ефективну модель національно-культурної стратегії, яка б забезпечила самозбереження національної самобутності слов’ян. Для цього необхідно формувати і розвивати слов`янську ментальність, усвідомлювати себе великою суперетнічною спільнотою, створювати інформаційний слов`янський простір, закорінюватися в рідну землю, зміцнювати сімейні узи і політичну солідарність.

   Основні етапи цієї роботи:

   1. Вироблення методології верифікації християнства з точки зору традиційних духовних, світоглядних і звичаєвих засад, включення до цієї системи усіх наукових, мистецьких, культурних здобутків слов’ян.

   2. Створення на цій основі власної слов’янської методологічної матриці для осмислення рідної історико-етнокультурної дійсності.

   3. Вироблення власних аксіологічних детермінант та методології слов’янського національного імперативу.

   4. Забезпечення етнічної й конфесійної єдності (автохтонна релігія) – як перспектива на майбутнє слов’янських народів.

   5. Постійна організація масових суспільних заходів протистояння насильницькій глобалізації через різні ЗМІ, етнофестивалі, етнорелігійні обряди.

   6. Осмислити фундаментальні основи слов`янської цивілізації: ідея, кров, мова, ґрунт (вони повністю збігаються з основами Рідної Віри).

   7. Ми повинні припинити вимирання слов`ян (зупинити демографічну кризу), відродити сільські общини, що поєднають нас з рідним ґрунтом і рідною традицією.
 

Галина Лозко
доктор філософських наук,
завідувач кафедри філософії Київського
міського педагогічного університету
ім. Бориса Грінченка

 

   1. Франко І. Зібрання творів: у 50 т. – К.: Наукова думка, 1986.– Т.45.
   2. Лозко Г. Етнологія України. Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект. – К.: АртЕК, 2001. – 304 с., іл.
   3. Мала енциклопедія етнодержавознавства. НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. Ред.) та ін. – К.: Генеза, Довіра, 1996. – 942 с.
   4. Сковорода Г. Твори в 2-х томах. – К.: Обереги, 2005. – Т. 2.
   5. Шаян В. Біблія як ідеологія. – Лондон: Орден, 1970.

COPYRIGHT ATENEY 2001-2005